Мирослав "Кривоніс" Симчич – 99-ті уродини.


На 99-ті уродини легендарного сотенного пропонуємо до вашої уваги натхненну розповідь про його життєвий шлях:

Мирослав Симчич про вишкіл в УПА:

Створення Української Повстанської Армії чекав кожен справжній українець…чекав і я, тому, будучи членом молодіжної ОУН в 1943 році, маючи неповних 20 років, я став до лав УПА. Всі, хто проявив бажання воювати в Армії націоналістів повинен був пройти військовий вишкіл, який тривав до 6 місяців і був доволі насиченим. Ми управлялися не тільки у військовій майстерності, а й здобували теоретичні знання. Наша військова програма мала, як денні, так і нічні вишколи, фізично витримати умови було важко, і звісно не всі їх витримували, але з простого хлопця-селянина треба було зробити воїна тому ганяли нас, як чортів по пеклу. Сили нам давав ідейний дух, бо саме національна ідея об’єднувала в боротьбі. В УПА не було випадкових людей, кожен знав, чому прийшов і що його чекає. Тут були люди з різних областей, від Західної до Східної України, всіх єднало одне – вільна й незалежна Українська держава. Звісно, велике значення мала підтримка місцевого населення, і, якщо на Західній Україні нас підтримували, то на Східній було двояке ставлення, адже, більшовики залякували людей «злочинцями-бандерівцями» і дехто вірив їм. Однак, одяг, їжу і різну допомогу нам надавали перш за все прості жителі, і я ствердно можу сказати, що без їх підтримки УПА так довго не існувало б. Велика роль належить жінкам, котрі були нашими зв’язковими, медичними сестрами, а ще підтримували побут і порядок, готували їжу. Жінки в УПА - другий корпус.

«В УПА у нас була одна команда – вогонь!»

З своєю групою я провів 42 бої, з яких 40 закінчилися нашою перемогою, а 2 фактично нічиєю. Найбільше мені запам’ятався бій під Космачем 1945 року, де разом зі своїми побратимами – Березівською сотнею, в якій воювали понад 200 упівців розгромили армію московського генерала Миколи Дергачова, який був вбитий в цьому бою. Пригадую, в той час розвідка повідомила, що Косів, як «Бандерівську столицю» збираються знищити і наше командування прийняло рішення вступати в бій. Ми злапали ворогів у так зване «кільце» і, щоби не втекли назад – поставили два кулемети на дорогу, які і зіграли вагому роль на нашу користь. Бій тривав від ранку до вечора і закінчився нашою перемогою. Тут я отримав поранення правої руки, але мені правильно надали медичну допомогу і за 3 місяці рука зрослась.

Після цього бою мене вперше заарештували, але більшовики не знали хто саме розгромив їх тому я діяв згідно правила упівців: Ніколи ворогу не сказати правди. Я стерпів всі катування, але своєї причетності до цього бою не виказав.

Аж в 1968 році кагебісти розшукали учасників тієї сутички, з яких один зізнався, що ними командував я… Пригадую, як після бою під Космачем я писав звіт і в ньому вказав про 200 вбитих більшовиків, але під час другого арешту дізнався, що насправді цифра значно більша, 376 вбитих і з пів сотні поранених, та ще й сам генерал загинув, не можу приховати, що я радів нашій перемозі ще більше. Адже, група з каральної дивізії Дергачова, в той час повернулась з Кавказу після виселення татар, чеченців, щоб знищити бандерівців Прикарпаття, а натомість знайшла свою погибель.

32 з половиною роки ув’язнення:

У 1948 році був мій останній бій з ворогами, які хитрістю оточили нас і впіймали мене. В 1949 році Івано-Франківський Військовий трибунал за участь в УПА засудив на 25 років позбавлення волі. В умовах концтаборів, а пізніше у в’язниці було по різному, але Господь мені дав сили і віри витримати всі роки і не зламатися.

Згодом Мирослав Симчич повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні». 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили.

Після звільнення, на Західну Україну я не мав права повернутися і, як українець по старій ідеї вибрав собі Запоріжжя, бо там колись була Запорізька Січ. Деякий час я жив у свого побратима, але не хотів йому докучати бо часи були важкі і вирішив самостійно десь влаштуватися. Я не мав жодного притулку, та й знайти роботу було важко. Бувало ночував на вокзалі, а щоб не викликати підозр в поліції я ховався за великий вазон схожий на пальму і там спав. Так тривало кілька місяців, але одного разу, їдучи в маршрутці, хтось з людей, побачивши на мені табірний одяг і зрозумівши, що я колишній в’язень, порадив мені куди звернутися, щоб отримати приписку. Все таки з гіркою бідою я отримав ту приписку і заходився шукати роботу. Вакансій для колишніх в’язнів було обмаль, тому я потрапив у справжнє пекло – на завод «Запоріжсталь» в ЦРМП – цех ремонту металургійних печей, що надзвичайно важко. Тут я пропрацював до наступного арешту 1968 року. Тоді мене ув’язнили на 18 років – їх я відсидів, як кажуть, від дзвінка до дзвінка.

Після звільнення знову повернувся на завод «Запоріжсталь». Там я працював до пенсії, спочатку слюсарем, а потім токарем. В рідну Коломию все таки повернувся з дружиною коли розпався совєтський союз.

 

«Я не шкодую про те, що був в УПА. Я шкодую про те, що не можу зараз потрапити на Донбас» - розповідає легендарний сотенний.

Я і сьогодні ні про що не шкодую. Я чекав того часу, щоб вступити до лав УПА. Я шкодую про те, що не можу зараз потрапити на Донбас. Щоб було зрозуміло, скажу так: кожний син повинен шанувати, доглядати і захищати свою матір, а кожний громадянин своєї нації, своєї рідної держави повинен захищати і боронити свій народ і свою землю. Я радий, що моє життя прожите недаремно! Я думаю, що нічого не зробив більшого чи нового, я тільки виконав святий обов’язок кожного свідомого українця!Сьогодні Україну признає весь світ, бо саме українські націоналісти довели, що ми державники і гідні мати свою державу.

Звернення Мирослава Симчича до українських вояків, які захищають територіальну цілісність України:

Нашим воякам на сході я бажаю мужності, сили й взаєморозуміння. Вірити в перемогу і боротися до останнього. Ми обов’язково переможемо. Російська імперія розпадеться, бо всі народи хочуть свободи і за неї піднімуться, а з Росії лишаться лиш «роги та ноги». Побачите, що основною силою в розвалі московії буде Україна!

Мирослав "Кривоніс" Симчич – Націоналіст, борець з непохитною вірою, син своєї нації, життя якого взірець героїчного чину воїнів Української Повстанської Армії. У центрі Коломиї Мирославу Симчичу встановлено пам’ятник.


Переглядів: 72 Середа, 05 січня 2022 12:43


+38(098)913-79-52
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.