На тлі виходу українського фільму режисера Сергія Лисенка «Екс», сюжет якого будується навколо пограбування поштового відділення бійцями ОУН в селищі Городок на Львівщині в 1932 році, хотілося б згадати про одну з найяскравіших особистостей українського визвольного руху 20-х років – Юліана Миколайовича Головінського, який був чи не найуспішнішим «експропріатором» Української військової організації. Загалом його життєвий шлях, сповнений пригод, авантюр, нескінченного оптимізму й віри в українську справу, скоріше нагадує сценарій голлівудського пригодницького серіалу, ніж реальність.

Головінський народився в 1894 році в містечку Радимному в сім’ї поштового урядовця. Здобувши середню освіту в гімназії м. Ярослав, склав іспит зрілості у Львові. Із вибухом Першої Світової війни вступив на службу до австрійської армії. У рядах 30-го піхотного полку воював на італійському фронті у 1914—1918 роках. Дістав старшинський ступінь поручника, здобув низку нагород за відвагу. Після закінчення Першої світової війни переїхав до Любачева, де мешкала в той час його родина. Дізнавшись про проголошення ЗУНР, розпочав організацію українських збройних відділів на Любачівщині, які стали основою для формування 6-ої, званої Равською, бригади Української Галицької Армії, в якій поручник Головінський довгий час був начальником штабу, а згодом, у ранзі сотника, командиром. У складі 6-ої (Равської) бригади УГА сотник Головінський відбув усю Листопадову кампанію, відзначившись тим, що привчив особовий склад свого підрозділу до блискавичного маневрування — наступів і відступів, тактики, яка бентежила ворога й завдавала йому великих втрат. На чолі тієї ж бригади Головінський перейшов за Збруч і був учасником з'єднання Українських Армій та вступу до Києва 31 серпня 1919 р.

Після переходу УГА до більшовиків Головінський став командиром бригади. Був одним з організаторів переходу частин ЧУГА на бік армії УНР у квітні 1920 р. 23 квітня 1920 р. зв'язкові Головінського розвезли по бригадах ЧУГА наказ про виступ для з'єднання з Армією УНР під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка. Після відступу УГА на південь України, а пізніше на захід, де були союзні на той час з Україною польські війська, Головінський потрапив у польський полон, пройшов через польські табори для інтернованих (Фридріхвіц, Ялівець), звідки втік і дістався до Праги, де закінчив навчання, здобувши ступінь лікаря-ветеринара в місті Брно.

У 1924 р. повернувся до Галичини і далі брав участь у визвольній боротьбі у складі Української військової організації. Був членом Начальної команди УВО, у складі Крайової команди УВО під керівництвом Ярослава Індишевського займав посаду Заступника Крайового команданта і бойового референта. Після виїзду Ярослава Індишевського за кордон наприкінці 1924 р. Юліан Головінський стає Крайовим командантом УВО і створює легендарну «Летючу Бригаду» - спеціальний підрозділ УВО, що складався зі спеціально підготовлених і законспірованих бойовиків для здобуття коштів шляхом вчинення ексів (експропріаційних актів — нападів на державні установи із метою заволодіння коштами, які в умовах польської окупації вважалися українським національним здобутком і тому повинні бути повернені на благо української нації). Протягом всього свого керування Крайовою командою УВО він не тільки очолював «Летючу Бригаду», але й особисто брав участь у її ексах, в тому числі і нападі на головну пошту Львова 28 березня 1925 р. Члени «Летючої бригади» діяли в умовах цілковитої конспірації. У місцях свого проживання вони зобов'язані були видавати себе за поляків чи німців. Відвідувати всі заходи, що організовувалися українською громадськістю, їм було суворо заборонено. У приватному житті членам «Летючої бригади» навіть було заборонено залицятися до українських дівчат.

Вичерпного переліку ексів, здійснених «Летючою бригадою» УВО, скласти неможливо внаслідок надзвичайної конспірації її діяльності, але є цілий ряд, вчинення яких «Летючою бригадою» УВО доведене, зокрема:

• акція проти польських дворів — рейд групи з 14 бойовиків на чолі з Миколою Бігуном від Ясіні (Закарпаття) через Переніжжя до Долинщини (літо 1924 р.);

• напад на поштовий транспорт під Богородчанами (1925 р.);

• напади на поштові амбулянси під Калушем (30.05.1924 та 28.11.1925);

• напад на головну пошту Львова (28.03.1925 р.);

• напад на касу повітового уряду в Долині (літо 1925);

• напад на поштову адміністрацію м. Сьрем на Познанщині;

• невдала експропріація поштових грошей під Дунаєвом коло Поморян.

Викриття криївки на вулиці Убоч у Львові спричинило арешти польською поліцією більшості членів «Летючої бригади», що унеможливило її подальшу діяльність. 1 червня 1926 р. у Львові розпочався процес над бойовиками «бригади». Юліан Головінський викритий не був, але його заарештували у справі замаху на польського куратора Собінського у 1927 р. Під час слідства він ні в чому не зізнавався. На суді захищав себе сам і був звільнений. Але польська поліція, впевенена у причетності Головінського до діяльності УВО, встановила за ним спостереження. Це стало підставою для звільнення Головінським посади Крайового команданта УВО, але не змусило його відійти від організаційних справ. Разом з Осипом Матковським він став співзасновником автобусного підприємства «Чесанів-Львів» і почав займатися перевезеннями людей і товарів. Це давало йому змогу вільно пересуватися і брати активну участь у діяльності УВО.

В червні 1930 р. Юліан Головінський стає Крайовим провідником ОУН і водночас повторно Крайовим командантом УВО. Зі слів Осипа Матковського, він намагався втілити в життя цілий ряд проектів новітньої тактики протипольської боротьби, але доля розпорядилась інакше. В тому ж 1930 році Головінський та попередній Крайовий командант УВО Роман Сушко поїхали до Відня на нараду з полковником Коновальцем для обговорення ставлення ОУН до майбутніх виборів до польського парламенту. Після наради прийнято постанову, що членство ОУН-УВО дасть повну підтримку українським легальним партіям у виборчій кампанії, але за умов, що ті партії: а) об'єднаються для виборів в один український виборчий блок і б) що українські партії у своїй виборчій кампанії будуть уникати будь-яких комформістський заяв і зберігатимуть гідність. Повернувшись із Відня Головінський прийняв запрошення проводу Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) особисто зустрітися для обговорення справи. 20 вересня він зайшов до приміщення УНДО у Львові, де його зустрів секретар об'єднання д-р Любомир Макарушка, який попросив сотника зайти іншим разом надвечір, бо інших членів ЦК УНДО ще немає. В той час хтось телефонував, запитуючи українською мовою, чи в приміщенні УНДО немає сотн. Головінського. Замість заперечити, д-р Макарушка намагався довідатись від незнайомого, хто запитує, але відповіді не одержав. У подальшій розмові з Головінським д-р Макарушка сказав йому, що хтось телефоном запитував про нього. Почувши це, Головінський негайно вийшов з приміщення УНДО, але при дверях зустрівся з поліційними агентами, які арештували його.

Не було сумніву, що Головінського хтось видав польській поліції. Спершу підозри були проти управи УНДО, зокрема проти д-ра Любомира Макарушки. Та через три роки було виявлено агентурну службу для польської поліції Романа Барановського, колишнього бойовика УВО, а пізніше польського поліційного агента і провокатора. Це також прояснило й іншу загадку, яку не можна було розв'язати протягом трьох років: як сталося, що польська преса, разом із повідомленням про ув'язнення Головінського, подала інформацію, що він був організатором багатьох «ексів» УВО і що кілька місяців тому він перейняв пост Крайового коменданта УВО й Крайового провідника ОУН.

На підставі інформацій Романа Барановського польська поліція мала певні відомості про становище й працю Головінського в ОУН-УВО, але вона не мала жодних об'єктивних доказів і не могла поставити його перед судом. Щоб цю вину довести, потрібно було б, щоб на суді виступив у ролі свідка Роман Барановський. Поліція не хотіла виявляти такого цінного співробітника, а з іншого боку — не могла погодитися з тим, щоб Головінський вийшов на волю.

Після арешту Головінського польська поліція приховала його місце ув'язнення та не допускала до нього ні адвокатів, ані родичів. Десятиденні тортури в'язня не принесли ніякої користі: Юліан Головінський про участь в ОУН-УВО не зізнався і жодних показів про інших членів ОУН не дав. 30 вересня 1930 року поліція привезла його до Бібрки, нібито для очної ставки зі свідками. Там о 7-ій годині вечора, закутого в кайдани в'язня прив'язано до дерева і вбито трьома пострілами з револьвера: два з них у груди, а один у чоло. У пресі вбивство було подане як таке, що сталось при спробі втечі. Ще того самого дня польська телеграфна аґенція ПАТ опублікувала повідомлення: «Сьогодні в Бібрці, на зарядження прокурорської влади, відбулася конфронтація Юліяна Головінського, коменданта УВО, запідозреного в приготуванні нападу на поштовий амбулянс під Бібркою в липні ц. р., зі свідками подій та іншими особами, які мали встановити тотожність виконавців нападу. Під час повороту з Бібрки до залізничної станції Глібовичі Головінський скористувався тим, що один із поліцаїв ескорти затримався, ударив кулаком другого й хотів утекти. В погоню кинувся інший поліціянт і вистрілив шість разів услід за Головінським; одна куля поцілила Головінського в голову та поклала його трупом на місці».

Коли тіло загиблого було передано його дружині для поховання, то на ньому знайдено три рани від куль: дві на грудях і одну на чолі. Це переконливий доказ, що в Головінського поліція стріляла з близької відстані та спереду. Його вбивство стало важким для ОУН ударом, оскільки об'єднавши в своїх руках пости Крайового провідника ОУН і Крайового коменданта УВО та користуючись великим авторитетом серед членів цих організацій, Юліан Головінський започаткував справжнє злиття УВО й ОУН в одну формацію. Його тіло поховано 2 жовтня 1930 року на цвинтарі в Великих Глібовичах, у присутності лише дружини, двох дочок і брата.

Маємо надію, що колись титанічна постать Юліана Головінського також буде увіковічена українським кінематографом. Сценарій він вже написав сам. Діяннями та кров’ю.

Наш Telegram: https://t.me/karpatska_sich